У 21 столітті для розв’язання ментальних проблем люди вирушають на сеанс до психотерапевта. Але за старих часів для цього був Бог і церква. Велика роль відводилася жіночим монастирям. Для деяких жінок вони ставали не просто значущим місцем, а справжнім будинком та прихистком. Усі кого доля обділила у матеріальному плані, для порятунку вирушали у монастирі та залишалися при них на все життя.
В історії Херсонської області є кілька значущих монастирів. І один із них Благовіщенський жіночий монастир. Більше на нашому сайті khersonka.com.
Притулок для дівчат із бідних сімей
У середині 19 століття у Херсонській губернії жив відомий благодійник та меценат Лев Скадовський. У 1956 році він виділив землю під будівництво будівлі — притулку для дівчат із бідних сімей. Скадовський багато вкладав у турботу про знедолених не лише на території Херсонської губернії. Дівчата отримували дах, харчування, одяг, незначну освіту. Здебільшого церковного характеру.
Першими мешканками притулку стали три черниці та майже сотня бідних дівчат. Жили вихованки притулку на те, що самі виростили та вигодували. Тоді почесно було допомагати притулкам, але більшу частину свого харчування вони вирощували самі. Біля притулку була велика зорана територія, яку використовували як город і сад.
Це зробило храму та притулку добру славу. Прилегла територія завжди була чистою та доглянутою. Слава про працьовитість дівчат розносилася на багато кілометрів навколо. Дівчата, що потребували прихистку з усієї губернії приїжджали сюди в надії отримати дах.
Незважаючи на те, що притулок був при монастирі, спочатку церкви як такої там не було. Зрозуміло, що там було приміщення чи дерев’яна будівля, якій відвели роль церкви. Але ця будова була далекою від звичного поняття церковного храму. Першу кам’яну церкву звели лише через 12 років після відкриття притулку. Її назвали Свято-Троїцькою церквою.
Благовіщенським притулком завідували черниці, але статус жіночого монастиря вони набули лише через 27 років після свого фактичного відкриття. Протягом усього цього часу його вихованки виживали лише завдяки своїй працьовитості.
Коли монастир офіційно відкрили до нього почали приїжджати прочани. Справи монастиря почали налагоджуватися. У ньому з’явилася школа для дівчаток, майстерні з вишивальницями та швачками, бібліотека та готель. Це дозволило монастирю ще більше забезпечити себе засобами існування.
Довгий шлях до храму
Попри те, що будівництво храмів та церков споконвіку вважалося богоугодною справою, Благовіщенський храм доводилося «вигризати зубами». Тодішня настоятелька монахиня Єфросинія була змушена звернутися з проханням до Високопреосвященнішого Сергія, Архієпископа Херсонського та Одеського з проханням благословити будівництво храму при монастирі. Ченці Єфросинії вдалося отримати бажаний дозвіл на будівництво, але гроші для цього їм ніхто не виділив. Храм будувався на мізерні заощадження монастиря. Вихованки притулку та ченці займалися городництвом, пряли, робили мед, тримали худобу, і все що було понад їхні потреби вони продавали. Звідси й мали гроші на будівництво храму. Храм будували п’ять років. Але очікування було того варте. Повільно та впевнено настоятелям монастиря вдалося створити справжній кам’яний трипрестольний храм із п’ятьма куполами.
Будівельники та архітектори, чиї імена розчинилися в історії, обрали візантійський стиль для будови. Велична будова, яка радувала око всіх настоятелів, вихованок притулку та просто перехожі. Вражала не тільки велич будівлі, а й сам той факт, що все це побічно було зроблено руками черниць.
До кінця 19 століття монастир обріс двома кам’яними храмами, дзвіницею, готелем, їдальнею, школа-притулок, житлові та господарські споруди.
Собор Святої Трійці
Монастирю належало мати свій собор. І лише 1900 року почали закладати Свято-Троїцький собор. За мірками того часу він був величезний. Новий храм міг вміщати до 800 людей. У ньому було три бокові вівтарі, 17 куполів з блискучою позолотою. Але навіть не так сильно вражав розмір собору, як його внутрішній розпис. Займаючись розписом, художники надихалися фресками з храму Христа Спасителя, Володимирського собору та Києво-Печерської Лаври. Чутки про красу фресок нового храму пролунали на багато миль довкола. Про них навіть писали у газеті. Парафіяни змогли побачити всю красу у 1909 році. На урочисте відкриття приїхали гості з інших монастирів — Миколаєва, Одеси, Херсона. На освітлення прийшло стільки людей, що новий храм не зміг усіх умістити. На околицях не було собору здатного конкурувати зі Свято – Троїцьким собором.
Всі знали та поважали монастир не лише за красу та велич, а й за працьовитість. За монастирем була велика територія для сільського господарства. Деяку частину його здавали в оренду місцевим мешканцям. А на решті настоятельки розвинули великий сад, який у майбутньому став однією з головних прикрас монастиря. Окрім посівних площ на території була ще своя пасіка. Служительки монастиря турбувалися не лише про себе. Вони також забезпечували продуктами незаможні сім’ї. Але навіть після цього храм міг стабільно і з лишком забезпечувати свій зміст. І коли прийшла революція, храм це не сильно зачепило. Через це мешканці монастиря помилково вважали, що зможуть ужитися з новою владою. Але в неї були інші плани на територію та будівлі монастиря. 1920 року землю навколо храму націоналізували та оголосили культсофгоспом, але черницям дозволили орендувати цю землю. На жаль, монастир це все одно не врятувало.
Як стіни руйнувалися
У 1922 році почалися важкі часи для храму та його мешканців. На храм здійснили набіги представники місцевої влади. Протягом кількох днів із храму винесли практично все. Розграбовані були не лише льохи та комори, а й бібліотека. Навіть постільну білизну та предмети інтер’єру винесли із будівель. Червоноармійці силою витягували настоятельок та мешканок із храму. Їх прогнали давши в руки по маленькому вузлику із рештками пожитків. Для настоятельок храму це був страшний день. Нові господарі не гребували прикладати руки до них. На той момент у монастирі було близько 180 черниць. Хоча до початку революції було понад 400 жінок. Половина з яких була похилого віку. Частину черниць, які могли чинити найбільший опір, закрили в невеликій прибудові, де вони утримувалися в нелюдських умовах.
Спочатку будівлю храму та собору радянську владу використовували під свої потреби. Першими вони зруйнували бані. Таким чином влада намагалася змусити припинити населення ідентифікувати ці стіни з Богом. У приміщеннях, що звільнилися, стали зберігати зерно, організували майстерню з ремонту машин, відкрили їдальню. Але навіть плани на приміщення не врятували храм від руйнування. До кінця 30-х років від храму та сліду не залишилося. Навіть цвинтар при храмі перекопали, а могильні пам’ятники зруйнували зруйнували. На його місці встановили пам’ятник Леніну.
Подальша доля
Після вигнання деякі монахині спромоглися знайти собі притулок в інших монастирях Херсона. Всі вони продовжили нести свою службу Богу і не зреклися своїх вірувань. Інокиня Констанція, яка після вигнання пішла до храму при Грецькій церкві, писала ікони, в яких часто можна було простежити згадку про Благовіщенський храм. Те, що трапилося в храмі під час революції, сильно позначилося на його вихованцях.
Сам храм відроджувати почали лише 2007 року. Перша літургія у Благовіщенському жіночому монастирі відбулася 7 квітня 2010 року. І знову настоятелькам монастиря довелося жити та відбудовувати все наново.
